Ті, хто застав розпад Союзу в юному віці, пам’ятають, яке враження справляли на нас перші зустрічі із західними солодощами, насиченими останніми досягненнями капіталістичної хімічної промисловості: «Turbo», «Donald», «Yupi», «Invite», морозивом із наповнювачем. Вони мали такий концентрований смак, зовсім незвичний для радянського споживача, що рецептори просто зашкалювали від задоволення: «Як у такому маленькому об’ємі продукту може вміщатися стільки персиків?!». Але минуло зовсім небагато часу, і всі ці товари перетворилися у сприйнятті покупців на нікому не потрібний дешевий непотріб. Буквально з кожною наступною пробою їхня смакова цінність втрачалася, і вже на 10–15 раз вони викликали радше відразу, ніж задоволення.

Чому так відбувалося? Причина в тому, що наш організм має механізм аналізу біологічної цінності продуктів, які ми споживаємо, і на основі цих даних формує смакові вподобання. Точніше кажучи, саме нездатність досконало проаналізувати продукт на рівні рецепторів і стала причиною того, що в людини сформувалася асоціативна система розпізнавання «корисних» продуктів, коли ідентифікуються не самі речовини, а супутні їм комбінації смакових маркерів і результат їхньої загальної дії на організм. По суті, це єдиний механізм, що впродовж мільйонів років дозволяв людині вільно змінювати ареал проживання й переходити на нові види їжі без небезпеки вимерти через отруєння. Майже в кожного з нас у скарбничці пам’яті є особливий продукт, з яким пов’язана неприємна історія отруєння чи переїдання, тож будь-які смакові асоціації з ним викликають відразу. Справді, багато сильнодійних речовин — як отрути, так і потрібні вітаміни — ніяк не діють на рецептори людини, і єдиним еволюційним способом забезпечити контроль придатності продукту в їжу було формування певних асоціацій між речовинами, що діють на рецептори, та очікуваним «несмачним» рештою складу продукту. Та й у будь-якому разі жодна, хоч яка завгодно досконала, система смакових рецепторів не змогла б проаналізувати абсолютно всі речовини.

У ситуації, описаній на початку нотатки, організм, який звик асоціювати з певними смаками й запахами конкретний набір корисних для нього речовин, під час першої проби таких напоїв, як Yupi, щиро радів, що отримає — як він очікував, судячи зі смаку, — в одній склянці масу вітамінів і калорій, рівну їхньому вмісту в десятку ананасів. Але, «на його подив», минало кілька годин, а ні калорій, ні корисних речовин не надходило. З кожною наступною пробою, знаходячи дедалі більше відмінностей між справжніми ананасами та смаковими замінниками, мозок усе інтенсивніше знімав із цих продуктів ореол привабливості, доводячи асоціації до неприязні.

Якщо й існують якісь відштовхувальні чи привабливі смаки, закладені в людині генетично, — вони, безумовно, становлять лише малий відсоток від набутих, а для оцінки нюансів складу невідомого продукту його треба вживати достатньо довго, щоб «переважити» раніше сформовані асоціації. Так, наприклад, зустріч із маслинами ті самі радянські громадяни переживали у зворотному порядку (мова, звісно, про тих, хто їх полюбив): майже кожному, хто куштував їх уперше, вони спершу здавалися огидними: на вигляд чекаєш чогось солодкого, на кшталт сливи, на смак — щось цілком протилежне, а на запах — взагалі щось незнане. Але вже після кількох проб, попри неприязнь, в організму виникала певна «цікавість» — безпідставне бажання скуштувати продукт іще раз. Після 10 і більше проб від вигляду маслин уже з’являвся апетит, супроводжуваний приємним передчуттям, і виявлявся він слиновиділенням — точнісінько так, як це фіксував Павлов у своїх собак. Звісно, деякі терпіти не можуть маслини, як і сири з пліснявою, — можливо, тому, що їхньому організму не підходить їхній склад, а можливо, й тому, що вони не подолали цей бар’єр 10–15-разової дегустації.

Наступною хвилею інтервенції в наш харчовий раціон стали генетично модифіковані продукти. Її ми майже не відчули на собі, і саме в цьому полягає їхня головна небезпека. Водночас ця небезпека зовсім не така, як про неї трублять усюди, і страшилки в цьому питанні, на мою думку, досить перебільшені. ГМО шкідливі передусім тим, що організм не здатен ідентифікувати склад продукту за його зовнішніми та смаковими ознаками. Він очікує отримати яблуко, а отримує якусь мандрагору. Але водночас ніщо не заважає існуванню генетично модифікованого продукту не лише з цілком нешкідливим для здоров’я складом, а й навіть кориснішого за звичайні продукти. У будь-якому разі джина випущено з пляшки, і я зовсім не уявляю, як цей процес можна зупинити. Проблема в іншому: вони так швидко змінюються, зберігаючи при цьому зовнішні ознаки класичних продуктів, що наші організми не мають жодної змоги зрозуміти, чи придатні речовини, які в них містяться. Модифіковане яблуко вже не можна назвати яблуком, бо фактично воно ним не є. Жодна лабораторія не здатна проаналізувати склад продукту так добре, як це може зробити організм, хоча б тому, що різні люди по-різному сприйнятливі до різних речовин. Тож, з огляду на сказане вище, хотілося б висунути таку тезу:

Небезпечне не так саме вживання ГМО, як їхнє змішування з іншими продуктами.

Отже, я вважаю допустимим і, можливо, у багатьох випадках навіть корисним широке використання ГМО за дотримання таких принципів:

• Давати кожній генній модифікації окрему, помітно відмінну для споживача назву: не «яблуко», а ГМО-231 тощо, ну або в крайньому разі «тиблуко», «виблуко»; заборонити зберігати за продуктом назву прототипу. Тоді після N дегустацій кожній людині буде зрозуміло, чи підходить їй цей продукт.
• До товарів зі змішаним складом дозволити додавати лише ті ГМО, що здобули популярність і визнання в значної частини населення.
• Бажано, щоб ГМО мали відмінні зовнішні ознаки — колір, запах, — аби їх не плутали з іншими.
• Суворо стежити, щоб ГМО росли в абсолютно ізольованому середовищі. Цей пункт, звісно, малоздійсненний, але принаймні слід докласти зусиль, щоб уникнути взаємного запилення рослин, які вирощують із насіння (а не щепленням чи вегетативно).
• Зберігати під сімома замками насіння оригінальних рослин, щоб будь-якої миті можна було виростити гарантовано немодифіковані.
• І останній, найголовніший: щоб зрозуміти, чи придатний певний ГМО для вживання в їжу, кожна людина повинна мати змогу виробити стійку реакцію організму на цей продукт. Грубо кажучи, якщо після N-го вживання цього продукту (за умови, що в цей період до раціону не підмішували інших ГМО зі схожим смаком) він викликає в людини апетит, то найімовірніше він для неї нітрохи не шкідливий.

Трохи офтопу: ГМО і бізнес

Продукти з ГМО здобули собі погану славу багато в чому завдяки своїй дешевизні. Використання їх як економнішого замінника традиційних продуктів заплямувало імідж трансгенної інженерії запахом третьосортності: «Це образливо для поважної людини — їсти такі продукти. Я що, не можу доплатити 3 копійки, щоб купити товар без цієї гидоти?» — каже споживач. Але я впевнений: варто було б виставити ціну на такі товари вдесятеро вищу за звичайні, і ставлення до них докорінно змінилося б. Люди ладні кілограмами «наминати стовбурові клітини», літрами «пити кров немовлят» (що те саме), накачувати губи ботоксом часто лише тому, що це дорого, а отже, престижно. Класична маркетингова притча про виробників сигарет, які перемогли конкурентів не зниженням, а підвищенням ціни, як ніщо інше може спрацювати на продуктах трансгенної інженерії.

Другий чинник, що відштовхує від ГМО, — його «диявольське походження». Про цей ефект я докладніше написав у нотатці «Штучний інтелект», де звертав увагу на закономірність між трагічністю фіналів легенд, пов’язаних із посяганням на прерогативу Бога — створювати живі організми, — та «одухотворювальною» складовою в сюжетах. Будь-який казковий чи чуттєвий елемент в образі продукту може повернути ставлення до нього на 180° — від диявольського бур’яну-мутанта до чарівної квітки, — давши нам змогу, можливо, нарешті неупереджено їх розкуштувати.

Третє зауваження стосується збереження в первозданному вигляді тих культур, які легко схрещуються з рослинами із сусідніх плантацій. Адже з часом оригінальних, не змішаних із трансгенними, сортів може не залишитися. Мені здається, що опечатування насіння деяких рослин могло б стати для когось дуже цінним вкладенням у майбутнє своїх нащадків. Витвори мистецтва, вино, предмети колекціонування мають властивість дорожчати з кожним роком, лишаючись при цьому набагато надійнішими за банки. Можливо, що в найближчому майбутньому потреба споживати їжу, гарантовано не торкнуту «науковим дияволом», виявиться не менш вагомою, ніж частка релігійного життя в сучасному суспільстві. Але ця схема потребує печатки бездоганної чистоти походження насіння, і багато в чому час уже втрачено, бо до зразків, опечатаних до появи трансгенної інженерії, інтуїтивно буде більше довіри, ніж до пізніших.

У цій нотатці я не хотів ні агітувати за споживання трансгенних продуктів, ні, навпаки, таврувати їх жахами, бо навіть не хочу думати про те, чого ми вже не в змозі змінити. Але що нам цілком під силу — це відмовитися від їхнього хаотичного змішування з іншими продуктами, дати їм чітку назву і нарешті розкуштувати, що вони собою являють. Тому сумнівний напис «без ГМО» подобається мені набагато менше, ніж чесне зазначення хай і рукотворного, зате перевіреного сорту. У цьому сенсі ефективнішою була б стратегія лояльного ставлення до цих продуктів.